"Щоб знову жити мирним життям,
потрібно зробити внесок у майбутнє", –
військовослужбовець Тарас Ковальчук
дав інтерв’ю студентці ТНПУ
Двадцятиоднорічний Тарас Ковальчук проходить службу в одній з бригад десантно-штурмових військ на посаді головного командира гармати. Вже понад два роки хлопець перебуває в лавах Збройних сил України, також паралельно покращує свої навички у цій сфері.
– Чим ти займався до війни?
Я проходив строкову службу, просто не в період активних бойових дій. Ми готувалися, тренувалися, навчалися... Робив усе, що пов'язане з військовою справою, просто у відносно мирний час. Тому після повномасштабного вторгнення у мене вже були базові навички. Тож не можу сказати, що станом на 24 лютого я був цілком неосвіченим бійцем.
– Чи сумуєш за мирним життям?
Військовослужбовець Тарас Ковальчук
Так, досить часто. Але розумію, що для того, щоб знову жити мирним життям, потрібно зробити внесок у майбутнє. Це наша велика справа, яка потребує жертв. І тоді вже можна буде думати про щось спокійне.
– Тарасе, як для тебе почалася ця війна?
Так само як і для інших жителів нашої країни. Я також прокинувся від звуків вибухів та звісток від товаришів, що почалася війна. Ну і ми одразу із командою почали готуватися і буквально “вирушили в бій”.
– Які у тебе були перші емоції?
Звісно, була розгубленість. Навіть я б сказав страх, тому що для мене це була кардинально інша ситуація. Мої відчуття були такі, наче це все не правда. Як мінімум, просто хотілося в це вірити, можливо, таким способом організм якось хотів себе заспокоїти. Такого я ніколи раніше не відчував.
– А як твої рідні відреагували на те, що ти зараз на війні?
Вони це прийняли без зайвих запитань, але все ж таки хвилювались за мене. Чесно сказати, я їм навіть нічого не пояснював. У мене такі батьки, що вони розуміють, і що б я не обрав для себе, то вони мене підтримають.
– Розкажи, що конкретно входить у твої обов'язки?
Моїми головними завданнями є забезпечення підтримки підрозділів десантної піхоти, знищення ворожої техніки та укріплених позицій противника. Загалом вогнева підтримка нашої піхоти під час штурмових дій.
– Чи допомагають волонтери вашому підрозділу?
Так, дуже відчутна допомога волонтерів. Як на початку російської повномасштабної агресії, так і зараз. Не було такого, щоб ми були голодні, бо нам завжди постачають продукти. Також допомагають в технічному плані, якщо ми щось потребуємо, то неодмінно це отримаємо рано чи пізно, чи то автомобільна техніка, яка нам доволі часто потрібна, чи то ремонт. Нас підтримують майже з усіх регіонів України.
– Я знаю, що ваша бригада співпрацювала з іноземними журналістами. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід?
Вперше нашій бригаді довелось працювати із журналістами рік тому. Це було британське агентство новин Reuters. Надійшов наказ від нашого командира, що мають прибути журналісти. Звісно, ми не очікували, що це буде таке популярне видання. З ними був перекладач, якщо журналіст нас щось запитував, ми, звичайно, розуміли, бо нам одразу тлумачили. Поспілкувалися з ними, як зі знайомими, доволі приємні люди, прості. Говорили про нашу роботу та про їхнє завдання тут. Нам також було цікаво почути, чим вони займаються і для чого потрібні їм наші розповіді.
Підрозділ Тараса під час виконання бойового завдання
– Чи доводилося тобі працювати з українськими медіа?
Нещодавно, в березні, до нас приїжджали військові журналісти з “Телебачення Торонто”, щоб зняти репортаж про усю Галицьку десантно-штурмову бригаду. Я власне розповідав їм про головні артилерійські завдання. Дуже хвилювався, бо вперше довелось давати інтерв'ю на камеру. Але все ж це був дуже цінний досвід для мене. Радий, що маю змогу, ще й давати інтерв'ю для журналістів і бути корисним ще й тут.
– Тарасе, на твою думку, якщо хтось зараз не воює, то як ця людина може допомогти ЗСУ та наблизити нашу перемогу?
Знаю, що зараз у багатьох містах займаються плетінням маскувальних сіток. Це найменше, з чого можна почати, бо цей витратний матеріал дуже швидко закінчується, тому завжди потрібний. Також знаю, що можна збирати продуктові набори. Це потрібно не лише військовослужбовцям, а й людям, які зараз перебувають поблизу лінії розмежування. Можна волонтерити, допомагати більшим волонтерським організаціям. Вони часто залучають людей, які на добровільній основі погоджуються допомагати.
Одна людина мало зробить, дві вже більше, і так далі…
Студентка другого курсу
спеціальності Журналістика
Катерина Гуменна
